Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри, у сьогоднішньому Євангелії ми з вами чули розповідь про те, як наш Господь Ісус Христос зцілює біснуватого отрока. Ця подія сталася після того, як Спаситель преобразився на горі Фавор перед своїми учнями: Петром, Яковом та Іоаном.
Коли Господь з апостолами спустилися вниз, до них підійшов чоловік і, падаючи на коліна, просив Ісуса Христа, аби Той зцілив його сина, який біснується. «На новий місяць тяжко страждає і кидається то у вогонь, то у воду», — казав цей батько і додав, що просив учнів Його, та ті не змогли зцілити. Господь просить привести отрока і зцілює його.
Апостоли занепокоїлись, отримавши благословіння: «Хворих зцілюйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте; як дар одержали, як дар давайте» (Мф. 10:8). І виконували його: «І виганяли багато бісів, і багато хворих мазали маслом та зціляли». А цього разу нічого не вийшло. Вони злякалися, чи часом не втратили цей благодатний дарунок. І тому наодинці запитали Господа, чому вони не змогли. І отримали відповідь: «Через невір’я ваше». Бо якби мали віру, як гірчичне зерно, то і гори переставляли б. Та рід цей виганяється тільки постом та молитвою.
У чому ж може бути причина цього невір’я, маловірства, що стало причиною невдалої спроби зцілення?
Маловір’ям сповнюється людина, коли бачить складність ситуації, тяжкість хвороби. А в присутності біснуватого не відчувається спокій, а навпаки — страх, а то й шок. Апостол Петро йшов по воді, але побачив великі хвилі і злякався, почав тонути і почув від Господа докір: «Маловірний! Чого ти засумнівався?».
Але причина може бути в іншому. Це справа тонка, бо більш духовна. Згадаймо колись найсвітлішого ангела Денницю. Бачачи свою силу і славу, він прийшов до думки, що хто Бог, якщо не він, і падіння його було великим. Так само і перші люди, бачачи свою владу і розуміння усього, спокусилися лестивою думкою: «Будете як боги», і не встояли у заповіді Божій.
Апостоли ж, бачачи чудеса і зцілення, здійснені через їхні слова і дії силою Божою, через свою недосконалість могли замінити віру в Божественну силу на віру в силу своїх слів і дій. Тобто на віру у себе, як цілителів. І саме ця гордовита думка, неправильна самооцінка стає тією горою тяжкою, скелею непохитною, яка долається вірою і надією на Бога. Вірою у Його всемогутню силу і промисел. Вірою, що приводить нас до бачення своєї недосконалості, гріховності, до блаженного смирення. Тільки віра може протистояти невірству. А віра — то є «плід Духа Святого».
Як отримати цей дарунок Божий? Адже Духа Святого не заставиш, не змусиш бути присутнім у душі своїй. Подібно до того, як не зможеш кошиком начерпати води, поки душа не стане певним посудом, здатним втримати цю Божу Благодать. А щоб зробитися цим посудом, треба жити благочестивим життям. Життям, у пріоритетах якого є заповіді Божі, життям, сповненим намагань виконати їх, що неможливо без посту та молитви. Постом, тобто утриманням зору, слуху, черева, ми приборкуємо свої пристрасті, а молитвою з’єднуємось із самим Господом.
Отож, дорогі брати і сестри, живімо так, щоб любов і віра вели нас до Господа, а не хвороби наших дітей і тих, кого ми любимо.
Очищаймо постом і молитвою свої серця від гріхів і пристрастей, бо через них ми попадаємо в полон до диявола. Скорбімо за вчинене і смиряймося, бо в таких серцях живе Господь. А якщо Господь з нами, то хто проти нас? Амінь!
Прот. о. Ярослав.
