Неділя 17-та після П’ятидесятниці
Євангеліє від Матвія 15, 21-28
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Хананеянка приступила до Христа, благаючи Його зцілити її біснувату дочку. Євреї вірили в Бога Єдиного, не спілкувалися з поганами, цуралися їх. І ось ця жінка підходить до Христа: це вже говорить про те, що вона в Ньому побачила щось, чого вона не бачила в інших, що вона відчула щось у Ньому: чуттям, серцем вловила щось, що вселило в неї довіру і зняло з неї страх, що вона буде прогнана.
І вона звернулася до Ісуса зі словами, які ми знаходимо також в Євангелії від Марка у вустах сліпого Вартимея: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся наді мною!» Це вже сповідь віри: звичайно, не у Христа як Сина Божого, але в Христа як народженого від царственної гілки Давида, з якої має народитися Спаситель світу: «Ісусе, Сину Давида, помилуй мою дочку! Вона біснується…»
А Христос іде своїм шляхом, мовчки, не озиваючись на її крик. Його учні звертаються до Нього: «Відпусти її, бо вона нас переслідує цим криком надії і відчаю…» «Відпусти її» не означає «прожени». Це означає: «Невже ти не пошкодуєш? Вона ж теж людина — чи ні? Або нам цуратися таких? Хіба людське горе в поган не таке болісне, як і в нас? Відпусти її з миром». І Христос каже: «Я не посланий до всіх — Я посланий до загиблих овець ізраїльського дому!..»
Хананеянка ж відповідає: «Господи! Допоможи…» Вона не відповідає на Його зауваження, що Він не до неї посланий: вона просто вірить, що Він її пошкодує; вона не сперечається; вона не стверджує: «Як же так, я теж людина!» — ні, вона просто вірить…
І Христос випробовує її віру ще раз. Він її віру, звичайно, знав, і Хананеянка знала Його прозріння, але учням, ймовірно, треба було виміряти глибину віри, на яку здатний язичник. Христос каже хананеянці: «Недобре відняти хліб від дітей і віддати псам…»
Ці слова здаються такими жорстокими і нещадними: мені здається, що їх можна зрозуміти, якщо уявити собі Спасителя, який опустив свій погляд до піднятих очей цієї жінки. Вона чула ці слова — як вона чула й інші жорстокі слова, — але вона чула їх і одночасно бачила лик Божественної Любові, звернений до неї. І вона відповідає немов з посмішкою: «Так, Господи! Адже і собаки живляться від кришок, які падають зі столу їхніх господарів».
Це можна сказати тільки з глибини віри та зі свідомості, що жорстокі слова не виходять з черствого серця.
І Спаситель тут, як в інших випадках віри, відгукується любов’ю і своєю владою — зцілювати, милувати і спасати: «Жінко! Твоя віра велика! Хай буде тобі за бажанням твоїм». І тієї митті дочка її видужує.
Тут ми бачимо ще і ще раз, що немає межі Божому співчуттю, що Христос не ділить людей на віруючих і невіруючих, на своїх і чужих: для Нього чужих немає — всі свої, але разом з цим Він і очікує, і вимагає від нас не легковір’я, а істинної віри, готовності довіритися Богові й готовності пробитися до Бога криком, благанням і вірою. І цьому ми повинні навчитися, мої дорогі, від хананеянки.
Протоієрей о. Ярослав
